Cповільнитись і жити рефлексивно

Пітер Маккормік – французький філософ, член Міжнародного інституту філософії у Парижі та Королівського Товариства Канади, а ще – давній друг Українського католицького університету, з яким співпрацює понад 10 років. Зокрема, в Інституті етики та проблем сучасності вийшли друком три збірники його есеїв.

У своїй філософії Маккормік розмірковує про соціальну відповідальність, етику, емоційний та естетичний виміри життя. А у спілкуванні він – життєрадісна, відкрита, експресивна і зичлива людина. Про те, як поєднувати товариськість та рефлексивність, а ще – індивідуальність і взаємозалежність з іншими у власному житті, – ми поспілкувалися із філософом під час його візиту на конференцію «Дружба в добу Фейсбуку», що відбулася на факультеті суспільних наук УКУ.

  Ви наголошуєте про важливість емоційного виміру життя, який люди тяжіють недооцінювати. Які негативні наслідки спричиняє концентрація лише на раціональному досвіді?

—  Ми як люди весь час діємо – окрім часу, коли спимо. Наш мозок рефлексує те, що ми чинимо, і постійно в нашій голові звучать якісь думки. Коли ми починаємо про щось говорити, то помічаємо за собою, що шукаємо слова. У цьому процесі ми їх не дуже фільтруємо і тяжіємо до того, щоб не надто наголошувати на своїх почуттях.

 

Коли перед інтерв’ю ми побачили маленьку кількамісячну дитинку моєї доброї подруги, ви помітили миттєву захоплену реакцію з мого боку. Я міг би розказати про цей випадок своєму колезі – і тоді я незумисне буду фільтрувати деякі з моїх почуттів. Я не фокусуватимуся на тому, що відчував, хоча й відчував багато речей. Натомість буду розповідати раціональну історію – хто ця дитина, яка вона, звідки знаю її маму. Я забуду про свої почуття – про те, що я усміхався, що малятко усміхалося.

Історія, яку я перекажу колезі, – непогана. Вона хронологічна і логічна. Але насправді мій досвід значно багатший. Не усвідомлюючи цього, я раціоналізував те, що насправді сталося. Мій дуже емоційний друг сказав би: «Ти бачив?! Ну ні, ти бачив?!.. І вона так сміялася!». Він дуже емпатична людина і, розповідаючи, буде розмашисто жестикулювати, вираз його обличчя змінюватиметься.

Що я можу зробити, щоб доносити цю історію емоційно? Я можу сповільнити історію або говорити не просто хронологічно. Ще одна важлива річ – слова, які я обираю. Вони не репрезентують того, що я насправді бачу. Коли я говорю, що дитина була весела, я не кажу, що її очі розширилися, а кутики уст піднялися в усмішку. Це не через те, що я соромлюся – просто аналітичний мозок так розвинений, що я не зважаю на це.

Я думаю, що наслідком цього перенаголошення раціональних деталей є величезне незважання на емоційний вимір життя. Це важливо, що дуже спонтанно вчора я побачив свою подругу. Я чув у своїй голові фразу «Вона чудова». Але їй я би сказав «Чи можу я зробити вам комплімент?», бо як професор в університеті маю бути з цим обережним.

Проте неуважність до емоцій, закладена зокрема у сучасній мові, призводить до надмірної раціоналізації життя. Судження про досвід заміняють важливі виміри самого досвіду. Бо випадок, що я як батько двох доньок, з якими маю багато щасливих, а іноді болісних спогадів, побачив маленьку дитину, пробуджує у мене багато емоцій.

А ще ми часто занадто легковажимо судженнями про емоції інших. Ми кажемо – ось він корисливий, а він як машина, а той – легковажний. Ми судимо. Та чому взагалі ми аналізуємо чужі особистості? Усі ці речі залежать від культури. Перестаньте порівнювати людей між собою. Щось люди роблять свідомо, а щось ні.

  А як і які емоції мотивують працювати у філософії – у Вашому випадку і назагал?

—  У житті ми починаємо свій вибір із певного набору спроможностей – соціальних, генетичних та інших. Коли діти розвиваються, ми помічаємо певні патерни характеру – але не можемо наперед однозначно сказати, що буде лише так, або так.

Я маю екстравертний характер. Я люблю людей, люблю взаємодіяти з ними. У хлоп’ячому віці я був дуже експресивним. Але в якийсь момент у моєму характері також з’явився і рефлексивний бік. І це було поєднано із тяжінням до перебільшень, тож я перебільшував дії інших. Я завжди розповідав, як хтось почувається. Коли з’явилася інша сторона моєї особистості, я став свідомішим і рефлексивнішим, ніж мої однокласники.

У 13 років я вчився в єзуїтський школі. Мене навчали найхолодніші і найсуворіші люди, яких я коли-небудь зустрічав. Кожен з учнів за замовчуванням ставав членом католицького клубу. Тож 15 хвилин на день ми мали читати духовну книжку – класику Середньовіччя «Про наслідування Христа», – а потім звітувати про виконане завдання в спеціальному зошиті. На відміну від інших книжок, ця мене дійсно привабила – і пробудила мою рефлексивну природу. Мої друзі на це не зважали, бо не були такими медитативними, як я. А я часто зупинявся і думав, що люди мають робити, як у певних випадках краще вчинити. Виходить, я почав займатися філософією через цих єзуїтських викладачів.

Багато людей пішли іншим шляхом. Моя подруга – танцівниця і вона має певний тілесний інтелект, у піаніста творчий інтелект, а в мене словесний. Люди обирають свої життєві шляхи генетично чи через умови, у яких виросли.

 У своїх есеях Ви багато пишете про соціальну відповідальність і те, що індивід постійно прагне бути незалежним, але засадниче невіддільний від суспільства. Що це каже про стосунок індивіда до інших і соціальну відповідальність?

  Я, рефлективна людина, не можу морально відділити себе від інших. Думаю, це концептуальна помилка вважати, що сутність людини – індивід. Я вважаю, що сутність людини – залежна істота. Немає жодних способів цього уникнути – ані біологічних, бо ми всі починаємося з наших мам і тат, ані філософських.

Які наслідки це має для суспільства? Якщо випробування, через які проходять інші люди, є такими гострими, що я не можу залишатися осторонь, то я маю взяти ініціативу. Це не означає, що я маю стати соціальним активістом, – це передбачає, що я не маю заперечувати соціальних проблем. Бо це означитиме заперечення частини себе.

Людина існує у взаємозв’язку з іншими людьми. Взаємозалежність і є моєю сутністю. Популярна боротьба за індивідуальність – це підхід  до життя, у якому на першому місці я сам. Цей підхід дуже дієво руйнує людей, бо ізолює їх; поглиблює те, що ми називаємо самотністю, і збільшує негативний наратив про старіння-вмирання і безвихідь.

Для того щоб інкорпорувати свою незалежну і взаємозалежну природу, ми маємо бути уважними до інших людей і того, що вони роблять – особливо у випадках суспільних лих і соціальних змін. Можливо, ми не можемо весь час волонтерити у місцях, де наша допомога потрібна, – хоча я думаю, що кожен має там бути певний час свого життя. Але ми маємо не забувати про своє привілейоване становище і визнавати, що інші люди не мають можливості рефлексувати власну ситуацію. Як на мене, що більше ви рефлексуєте, то більше відповідальності маєте.

Люди, так би мовити, довірені одне одному. Ми належимо комусь іншому, тобто кимось обмежені. Кожен в житті відповідальний за когось. Хто цей хтось? Це залежить від ваших глибоких інтимних переконань.

Мені була доручена любовна турбота за певними людьми у моєму житті. Декого з них я вибрав, принаймні, думаю, що вибрав, – свою дружину, дітей; декого я не обирав, як-от батьків. Але я відповідальний за тих, хто мене оточує.

— Продовжуючи тему сучасних суспільних викликів, Ви також говорили про нашу епоху як Час втрат. Що слід робити задля того, щоб вирішити глобальні проблеми, з якими ми зіткнулися?

— Те, що особисто можу зробити, – це опублікувати ще одну книжку есеїв і дати виклик читачеві не погоджуватися зі мною. Я пропоную йому чи їй: ось моя думка про бідність, а це моя думка про міграцію; ця про зміну клімату, а тут про фундаментальні філософські питання. Я не знаю всього, але певні речі здатен донести. Можу запропонувати концепт або кілька, можу відрізнити поняття зміни клімату й ідею зміни клімату, а також пояснити читачеві причини та рішення багатьох екологічних питань, подати їх у структурованому порядку та зробити аргументованими.

Даючи це людям, я кажу: «Це для вас, це те, що я роблю». Хоча ви й не мусите цього робити, коли ви все-таки читаєте мої думки, ви приносите мені задоволення. А коли ми розмовляємо – ви вже у моїх думках. Це означає, що ви дуже важливі для мене. Потім, коли я пишу свої есеї, я згадую про вас і тисячі інших людей, яких знаю.

Я намагаюся запропонувати щось людям, тому що я пов’язаний із ними. Я ділюся своїми турботами. Наприклад, про те, що ж сталося з пташками у Парижі – та й навіть у полях та селах? Їх поменшало, бо побільшало котів, які з’їдають пташок. Або про те, як поширилися пестициди. І ось є молоді сім’ї, жінки і чоловіки, які безплідні. Звідки це? Одна з найбільш причин – пестициди, які взаємодіють з нашими організмами, бо якість їжі дуже змінилася.

— Що кожен може зробити, аби докластися для вирішення цих глобальних проблем?

— Один із універсальних способів вирішити ці проблеми – жити рефлексивніше. Наші життя мають бути сповненими роздумами про те, як саме ми їх пробуваємо. У сучасному світі нас надто багато всього відволікає. Цього понад міру. У нашому житті забагато Фейсбуку, забагато консюмеризму.

До молодих людей, про яких я багато думаю і говорю, у мене є рекомендація. Вам трохи більше двадцяти років, у вас є час і можливості, то чому би вам не поїхати в інше суспільство? Наприклад, в Непал. Поїдьте туди щонайменше на рік і вчиніть щось дике – як-от станьте на певний час монахом. У деяких західних суспільствах багато людей проводять кілька місяців як асистенти монахів.

Ви маєте змінити свої звички, які дуже часто шкідливі. Як ви можете це зробити? Буддистський храм змінює ваші звички – це один із варіантів. Але це важко. Люди не хочуть цього робити, вони хочуть лише мати машину і добру роботу – щонайменше молоді люди, яких я знаю. Я поважаю цей вибір, але цього не досить.

Тож якщо можете поїхати – зробіть це. Чому б не покинути все вдома і не стати щасливим десь там? І сповільнитися. Перестати говорити про все на світі, а просто поїхати і допомагати іншим людям.

 

Розмовляла Орися ГРУДКА

26.03.2019

WordPress Video Lightbox Plugin